Анатолій Ткачук
07.03.2013

ПРО АФРИКУ І НЕ ТІЛЬКИ. З олівцем по Південно-Африканській республіці

ПРО АФРИКУ І НЕ ТІЛЬКИ. З олівцем по Південно-Африканській республіці

Передмова
Якщо ви спробуєте через український Google пошукати інформацію про цю африканську державу, ви знайдете не так багато інформації. А та, що є, не виглядає цікавою, а головне – свіжою. З одного боку це зрозуміло, адже Південно-Африканська республіка (ПАР) знаходиться дуже далеко від України, на самому півдні африканського континенту, і не належить до пріоритетів української зовнішньої політики.

Що ми, українці, взагалі знаємо про ПАР? Що там був колись апартеїд, там багато золота, алмазів та СНІДу. Загалом ніби й усе. А як взагалі влаштована система влади у цій державі, як співіснують там білі і чорні мешканці, як виглядають міста і села – нам взагалі не відомо.

Саме тому можливий тур до ПАР з метою ознайомлення з їхньою системою місцевого самоврядування та місцевого розвитку став для мене зовсім несподіваним, але й дуже цікавим для того, аби розкрити хоча б для себе таку далеку Південну Африку.

Дорога
Загалом – це  дорога на край світу, адже саме там знаходиться ПАР. Південніше тільки Антарктида, але там не має постійного населення. Вибір маршрутів може бути різним, але як мінімум одна пересадка необхідна. Найпростішим виглядає варіант через Дубай. Тим паче до Дубаю можна дістатись бюджетними авіалініями. Далі до Кейптауну напевне найкращою авіакомпанією світу – «Емірейт». Загалом від Києва до Дубаю – 5,5 години, а від Дубаю до Кейптауну – 9,5 годин польоту. Висидіти в літаку так довго досить важко, але загалом це того вартує. Загальна вартість квитків в обидві сторони в економ класі буде близько однієї тисячі доларів США.

Літаки в «Емірейту» всі новенькі та надсучасні: Боінг-777 або Ербас А-340. Хороший сервіс, добра їжа і навіть безкоштовний алкоголь. Такого сервісу уже давно немає на інших авіакомпаніях.

У самій ПАР дуже гарні дороги (мається на увазі покриття). Вони не такі широкі як у США чи в Європі, досить петляючи (адже багато гористих місцевостей), але мають дуже якісне покриття, яке не пливе на сонці і не створює надовбів від великих фур. Варто також пам’ятати, що громадський транспорт загалом розвинутий досить слабо, тож доводиться користуватись таксі або брати авто на прокат.



На фото: гірська дорога поблизу Кейптауну

На фото: дорога у м. Кейптаун

Природа
Природа країни просто вражає. Мені не вдалось проїхатись по всій країні, але навіть одна провінція (а це був Західний Кейп) вражає зміною природи: від океанічних узбережь Індійського та Атлантичного океанів через вологі субтропіки та скелясті гори до пустельних рівнин.

Проїжджаючи дорогами ПАР, ви можете побачити різноманітних антилоп, які виглядають з придорожніх кущів, цілі ферми страусів, європейські вишукані котеджі, жахливі у своїй злиденності квартали чорношкірої бідноти, де помешканням слугують будки із фанери, бляхи та картону. Контрасти тут на кожному кроці. І не тільки серед міста. Часом рухаючись курною дорогою через спекотну пустелю, де тільки колючі чагарники і якісь синюшні осоки, раптом з’являється сліпучо-червоний, синій чи жовтий кущ весь у неймовірно гарних квітах! Звідки у нього вода для такого розкішного цвітіння, чому він раптом зацвів серед цієї кам’янистої пустелі – невідомо. Так само і ферми. Раптом за десятки кілометрів від міста серед гір з’являється оаза – кілька гарних будівель, зелені газони, басейн, майданчик із кількома автівками – це ферма якогось білого африканця, який або вирощує маслини чи виноград або розводить кіз чи використовує свою ферму для прийому туристів, які хочуть побачити дику природу пустелі.


На фото: типовий пейзаж Південно-Африканської напівпустелі


На фото: узбережжя Атлантичного океану, м. Кейптаун

Державний та територіальний устрій, місцеве самоврядування

Чи не вперше я їхав у державу, про яку так мало знав. Мені було соромно за себе, що приїхавши до цієї дивовижної країни, зустрічаючись з місцевими політиками і чиновниками, було складно зрозуміти структуру взаємовідносин між різними рівнями влади та їхні впливи на місцевий розвиток. Проте згодом все ставало більш зрозумілим.

ПАР – досить децентралізована президентська республіка. Главою держави і уряду є Президент (правда, такої кількості портретів президента в кабінетах чиновників як у нас немає і близько). Парламент складається із двох палат: національної асамблеї та національної ради провінцій . Вибори національної асамблеї – пропорційні, до національної ради провінцій депутати обираються від провінційних рад.

Загалом ПАР, яка має близько 1,2 млн квадратних кілометрів території, десь близько 46-48 мільйонів населення, складається із 9-ти провінцій. У свою чергу провінції поділяються на райони, які складаються із муніципалітетів. Муніципалітети є досить великими утвореннями, у які входять декілька міст та сільські території. У районі може бути 4-7 муніципалітетів, а в муніципалітеті – 1-2 великих міста, 3-4 невеликих містечка і низка сільських територій із дисперсним розселенням людей. У провінції, де ми були, середній муніципалітет – близько на 30 тисяч населення та приблизно на 2 тисячі квадратних кілометрів території!

На кожному рівні адміністративно-територіального устрою діють органи місцевого самоврядування: представницькі та виконавчі. На рівні муніципалітету існує муніципальна рада, що складається із депутатів, які обираються на виборах на пропорційній основі. Частина депутатів працюють в раді на повній основі і входять у виконавчий орган, частина – на частково оплатній основі. Мер муніципалітету обирається із складу депутатів, переважно від партії, що має більшість у раді.

На районному рівні ситуація виглядає складнішою, оскільки депутати на цьому рівні формуються у різний спосіб: частина обирається муніципальними радами, частина – на загальних виборах. Принцип обрання від муніципальних рад пропорційний партійному представництву у муніципальній раді. Такі підходи дуже ускладнюють структуру рад, але змушують до компромісу та взаємоузгодження дій і правлячу більшість і опозицію. Тим паче, що партійна більшість у районній раді може бути іншою ніж у якомусь муніципалітеті, провінційній раді чи парламенті.

В усіх складових містах чи селищах муніципалітету є його представництва: у більших містах – це цілі офіси, а у малих містечках, селищах – старости. Між муніципалітетами та районом чітко розведені повноваження. З районним рівнем немає закріплених власних джерел надходжень, а лише кошти, які надходять із державного бюджету і які йдуть на виконання власних семи повноважень, основними з яких є дороги та медицина. Керівник району своєю основною діяльністю вважає координацію зусиль муніципалітетів для їхньої співпраці у сфері місцевого розвитку, залучення інвестицій, раціонального використання природних ресурсів.

У нашому випадку керівник району Іден, пан Вессі, показав справжню вправність у своїй діяльності. Адже він, не маючи прямого адміністративного чи фінансового впливу на муніципалітети та підприємців, насправді є шанованою та впливовою людиною в усіх муніципалітетах, що входять до цього району.

Замальовки з натури

Муніципалітет  Oudtshoorn (Аудшурн – здається, так звучить це у розмові). Територія – 3 537 квадратних кілометрів, населення – 95 933 особи, домогосподарств – 21 тисяча.  Типовий муніципалітет, що складається з дуже різноманітних за складом населення та структурою доходів містечок та територій. Тут є справжні середземноморські містечка з розкішними котеджами та бідні негритянські поселення.


На фото: трущоби поблизу м. Найсна

Перше, що вражає, коли ти рухаєшся дорогою до головного міста муніципалітету, – напівпустеля з великою кількістю страусових ферм. Тут їх безліч. Якщо немає ферми, то страуса можна побачити просто посеред пустельного ландшафту. Без сумніву – страуси тут, як вугілля для Донбасу. На них базується основна частина економіки Аудшурну.

На фото: ферма неподалік м. Аудшурен

Ланцюжки доданої вартості, які формуються завдяки страусам виглядають приблизно так: вирощування страусів на фермі – мало трудових затрат наглядачів, але потребує огорожі ферм, подачу води; забій страусів – обладнання цехів забою, патрання, здіймання шкіри, очистка пір’я; переробка продуктів страуса – використання яєць на харчові продукти, продажу на інші ферми для продукування страусів, виробництво яєчного порошку, використання шкаралупи яєць на різноманітні вироби, використання м’яса на споживання людьми й тваринами на фермах та сафарі-парках, використання шкіри; шкіра страуса переробляється на найсучаснішій фабриці на місці, при фабриці шкіри створені швейні виробництва, що виготовляють велику кількість продукції від ременів та взуття до шкіряних курток та автомобільних аксесуарів.

Проте місцева влада зараз досить стурбована такою залежністю місцевої економіки від страусів і здійснює серйозні кроки у напрямку її диверсифікації – розвитку нових сфер послуг та виробництва. З цією метою тут підготовлено та ухвалено дуже цікаву стратегію розвитку – «Аудшурн – бачення 2030».

Розробка цієї стратегії повністю вписується у систему стратегічних документів розвитку у ПАР. Ще у 2008 році Національна планувальна комісія розробила Національний план розвитку до 2030 року. Стратегічною метою цього плану – знизити рівень бідності та вирівняти в правах людей. І це не випадково. Незважаючи на те, що ПАР є найрозвиненішою економікою Африки, у ній більшість чорношкірого населення є дуже бідною, і навіть із завершенням ери апартеїду ще не відбулось вирівнювання людей різних соціальних груп у правах, зокрема, у правах на доступ до публічних послуг.

Ще однією інтегруючою метою цієї стратегії є підтримка лідерства та партнерства в усіх ланках суспільства.
На основі національної стратегії та стратегії розвитку провінції Західний Кейп муніципалітет Аудшурна розробив власну стратегію розвитку до 2030 року. У стратегії муніципалітету є компоненти, що спрямовані на людський розвиток: використання потенціалу людини для розвитку, покращення освіти, лідерство та партнерство. Сферами реалізації стратегії є економіка, соціальна складова, навколишнє середовище. Цікавим виглядає гасло стратегії: «Великий Аудшурн – місце для роботи, навчання, гри і відпочинку» (аналогією можна вважати гасло Стратегії регіонального розвитку Хмельницької області до 2020 року «Поділля – край, де хочеться працювати, жити, відвідувати і повертатись!»). У цьому гаслі фактично прописані стратегічні цілі, які визначають напрями перетворень: створення робочих місць, передусім у сферах туризму, спорту, освіти та розвиток людського капіталу через навчання.

Фактично процес уже рухається у цьому напрямі, і ми це побачили на власному досвіді. Для туризму використовується усе: підземні печери, сафарі, ферми з дикими звірами і мавпами, дегустація вин, відвідання фабрик з виготовлення товарів із шкіри страуса та фабрик народних промислів; створюються нові й нові стадіони, проводяться різні змагання та фестивалі. Школи перетворюються на справжні навчальні заклади з хорошою освітою, йде підготовка до створення власного університету.

Важливо те, що Стратегія не просто документ на полиці. Її впровадження супроводжується значною інформаційною підтримкою: під її гаслами проводяться різні публічні заходи, її вивчають у школах, популяризують серед потенційних інвесторів тощо.

Проте як і всюди існує певна опозиція щодо дій влади. Так на зустрічі у муніципальній раді, де були присутні депутати та активісти різних середовищ, було зауваження щодо контактів із Україною. Навіщо контактувати з країною, яка так далеко і не є провідною державою світу?
На це дуже емоційно і навіть пафосно відреагував керівник району (мер дістрікту, як вони його називають) пан Вессі: «Ви питаєте, навіщо співпрацювати з Україною, навіщо їхати в Україну? Ви так думаєте, це ваше право. Але ми будемо це робити. Ми так довго виборювали право на вільне пересування, що вам нас не спинити. Добре, що в Україні уже є південноафриканське вино , але у нас є ще багато чого над чим ми можемо працювати разом із українцями. Ми відкриваємо ПАР Україні, ми відкриваємо Україну ПАР».

Здається ця фраза увібрала в себе багато мудрості місцевого політика і повністю відповідає стратегії розвитку муніципалітету. Адже дійсно, де шукати нові ринки і їм і нам? Де шукати нових туристів? Де шукати нові об’єкти для відвідування?

Ще один гарний приклад реалізації нових підходів щодо розвитку  муніципалітету – це школа з підготовки пілотів цивільної авіації у місті  Аудшурн. У цій школі готують пілотів … для Китаю. Вартість підготовки одного пілоту 75 тисяч доларів за 1 рік. Планується довести кількість випускників до 400 на рік. І це на африканських сільських територіях! Просто тут була злітно-посадкова смуга, яка уже давно не використовувалась ані військовими ані цивільними літаками. І от проект приватної компанії щодо перетворення цієї споруди в школу пілотів отримав підтримку місцевої влади і разом вийшов гарний результат. Новий проект створив для місцевих мешканців 40 робочих місць, за рік їх буде уже 80. Компанія, що реалізує проект, взяла зобов'язання в рамках своєї роботи готувати протягом кожного набору одного пілота та одного механіка з місцевих мешканців безкоштовно, якщо будуть такі кандидати. Один механік уже пройшов навчання. Це перехід на зовсім інший щабель соціального життя!

На фото: зустріч учасників візиту в авіашколі, м. Аудшурен

На фото: насадження оливкових дерев


 Взагалі перебування у цьому муніципалітеті, спілкування з мером, його працівниками, людьми, які чекають прийому в офісі муніципалітету, показали, що навіть в умовах проблем, які є значно серйознішими ніж у нас, можна шукати способи їх розв’язання. Для цього має бути бажання, відповідальність та переконання у необхідності дій, не зважаючи на ці проблеми.

Вища школа для дітей Муррей – додаткове підтвердження реальності змін.
Велика шкільна зала використовується, мабуть, для шкільних урочистостей. Учнів  у залі десь під 100 осіб, усі в гарній шкільній формі. По середині зали  розставлені столи, за якими дорослі від різних установ: комуни, муніципалітету, управління освіти. Акція в рамках одного з компонентів стратегії розвитку «бачення 2030»  –  бути лідером у галузі розвитку, що базується на знаннях. 

Почергово з трибуни виступають мер, директор школи, «мама Роза» – британка, яка заснувала тут школу ще в часи апартеїду, різні чиновники. Періодично між виступами гостей співає шкільний хор у 100 осіб! Звучання дуже потужне!
Акція присвячена  введенню в дію великого проекту – огорожі шкільної території для контролю безпеки та доступу до школи.

Аби зрозуміти успіхи школи, варто знати, що започатковувала школу в другій половині 80-х британка, яку всі називають «мама Роза» і яка навчала 42-х дітей у цій найбіднішій території, заселеній чорношкірими. Зараз у школі 980 дітей, і це чи не найелітніша школа серед цієї частини району Іден.

Цікавим був виступ мера. Мер не з цього містечка, центр муніципалітету десь за 20 км! Але що він говорив і як він говорив! Це дійсно було класно. Мер напевне із родини вождів. Не зважаючи на свій малий зріст, він виглядає впевнено, говорить чітко, лиса голова в чітких симетричних шрамах від спеціальних процедур. «Ми як муніципалітет дотримуємось обіцянок даних громаді. Ми дали можливість вам отримувати знання, аби випускники вашої школи могли вчитись в університеті», – зазначив він. Далі мова йшла про молодіжні обміни, солідарність, стратегію розвитку, де є місце для всіх. Потім фотографування з учнями, причому з усіма по черзі, оскільки неможливо усім увійти в кадр, а з найкращими учнями – фотографування було персональним. Для мера це не важко, але для дітей із глибинки – це подія.


На фото: шкільний хор вітає учасників урочистого зібрання у школі м. Плеттенберг-бей

Замість епілогу
Це перші записки, зроблені по гарячих слідах за результатами поїздки у Південну Африку 25.02 – 04.03.2013 року. Це лише один муніципалітет, лише окремі події. Є ще багато інших вражень та роздумів, які простимульовані серйозними проблемами, що є у цій країні, і можуть мати небезпечні наслідки. Це, передусім, різка межа між бідними і багатими, які живуть поруч, повна політична влада у темношкірих африканців і домінування в економіці білих африканців. Складні проблеми. Але, здається, влада їх розуміє і намагається вирішувати. Принаймі в ПАР таких проблем між білим і чорним населенням, які були в сусідній Зімбабве, немає. Сподіваюсь, що й не буде.
 
Далі буде...

Автор - Анатолій Ткачук
Фото - Вячеслав Сороковський