Маємо те, що маємо – як казав класик. За роки незалежності рівень охоплення централізованим водопостачанням у сільській місцевості скоротився вдвічі (дані Спільної моніторингової програми ВООЗ-ЮНІСЕФ, 2010). На початку 90-х воду з централізованих мереж отримувало близько половини мешканців села, зараз - приблизно чверть. Про причини годі й говорити: вони очевидні. Отримані базовим рівнем місцевого самоврядування повноваження з утримання комунальної інфраструктури та організації надання послуг не були підкріплені фінансовими механізмами. Не наданням прямого бюджетного фінансування – підкреслюємо! - а як раз засобами, які б розширили фінансові та бюджетні можливості самоврядування, і дозволили б їм самостійно реалізовувати свої повноваження. Особливо на рівні села. Все ще органи місцевого самоврядування не мають достатніх фінансових ресурсів, необхідної автономії для прийняття інвестиційних рішень, так само як і не можуть забезпечити належний рівень послуг. Так утворився ланцюжок, наслідки якого й відчуваються сьогодні: недосконала децентралізація – брак ресурсів – занепад системи водопостачання.

     Не останню роль відіграє і ставлення населення до водопостачання як до суспільного блага, що має гарантуватися та надаватися ззовні. Свого часу, і це не є великою таємницею, водопостачання на селі надавалося як суспільне благо. У купі з іншими благами це слугувало стимулом для утримання населення на територіях та залучення до праці у сільськогосподарському секторі. Якщо постачання води відбувалося організовано, як правило через централізовані мережі, то воно було безкоштовним (дуже рідко – за малу фіксовану плату). Виробничі витрати покривалися сільськогосподарськими підприємствами або субсидувалися державою. В інших випадках, знову ж таки як правило, де були доступні поверхневі води, населення користувалося колодязною водою з індивідуальних та громадських криниць. Безкоштовно, без обмежень. Тривалий період забезпечення водою у такому вигляді до певної міри сформував серед сільських жителів споживацьке ставлення до водопостачання. Жодних звинувачень чи образ за те, що так відбулося: людям запропонували правила гри – і вони погодилися. Але ситуація вже двадцять років як змінилася, та за інерцією подібні настрої нерідко відчуваються ще й сьогодні.

     Відмова від користування чи занепад централізованих систем водопостачання селяни заміщували використанням інших джерел: шахтні та трубчасті колодязі, каптажі, прируслові копанки і т.ін. З точки зору світових стандартів це не так вже і погано. Усі зазначені типи джерел належать до так званих «покращених», за класифікацією ВООЗ-ЮНІСЕФ. Таких, що загалом забезпечують доступ до якісної, у достатній кількості води. Але ця статистика має свої обмеження. Наприклад, населення може користуватися водою поганої якості із начебто цілком захищеного джерела. Можуть бути люди, які якщо і мають доступ до покращених джерел, не можуть отримати воду з причини далекого розташування джерела від будинку або ж нестачі води у джерелі. І інші варіанти.

     На жаль, ці статистичні припущення доводяться українськими прикладами. На даний час близько 11,7 млн. сільського населення користується водою із покращених джерел. У той же час тенденції щодо якості та доступу до цієї води не додають оптимізму. Витрати на риття індивідуальної криниці (верхній водоносний горизонт на глибині 10-15 метрів нижче поверхні) і установка обладнання досить високі (6-8 тисяч гривень) для сільського населення, беручи до уваги досить низький середній рівень доходів у сільській місцевості. Фіксуються  далеко непоодинокі випадки зниження рівня колодязної води у різних регіонах країни. У багатьох частинах країни верхній водоносний горизонт підземних вод має, в основному, низьку якість води. Це спричинене впливом промисловості, сільського господарства, а також відсутністю належних систем каналізації. Щоправда, Національна доповідь «Про якість питної води та стан питного водопостачання у 2009 році», на підставі аналізу 85,5 тисяч джерел зазначає відхилення від норм за санітарно-хімічними показниками на рівні 28,6% випадків, а по бактеріологічному забрудненню - 16,8%. До речі, в експертному середовищі, спираючись на власні незалежні дослідження, наводяться набагато гірші показники. Зростання нітратного забруднення ґрунтових вод спричинене ненормованим використанням у сільському господарстві та приватних домогосподарствах мінеральних та, особливо, органічних добрив – йдеться у Нацдоповіді. То що ж робити? Навіть зміна агротехнічних прийомів та засобів, аби зменшити кількість хімічних речовин, що попадають в поверхневі води, дасть ефект лише у довгостроковій перспективі. Держава визнає, що на рівні домогосподарства ефективних методів видалення нітратів із води практично не існує. Значить, треба копати глибше. Технологічним варіантом може бути будівництво централізованих схем водопостачання із підключенням до глибинних артезіанських свердловин.

     Власне, розвиток централізованих систем водопостачання на селі співпадає із державними пріоритетами. Принаймні, Україна в межах Цілей Розвитку Тисячоліття (ЦРТ) зобов’язалася збільшити до 2015 року частку сільського населення, що має доступ до централізованого водопостачання до 30%. Тепер – мовою цифр. Україна «входила» в це зобов’язання із показником охоплення сільського населення – 28%. Фактично мова йшла про приріст у два відсотки. Звертають на себе увагу такі статистичні нюанси. У ЦРТ йдеться про охоплення «сільського населення», у той час як національна статистика, говорячи про централізоване водопостачання, оперує показником «сільські населені пункти». До слова, український статистичний показник демонструє завидну стабільність протягом багатьох останніх років. Рівень охоплення сільських населених пунктів централізованим водопостачання наводиться у межах 22-22,5% (ці цифри іноді різняться навіть в одному документі, в різних місцях). Навіть, якщо і припустити, що цей показник відповідає дійсності, то можемо зробити висновок, що ніякого розвитку інфраструктури немає. Латаються лише дірки у трубах, може іноді міняється обладнання. Ну, і, можливо, занепала в одному селі система заміщується будівництвом іншої такої ж самої і іншому селі. І ще одна річ. Що означає «охоплений централізованим водопостачанням населений пункт»? Одна вулиця? Дві? Усе село? На це немає відповіді. Так само як немає відповіді на питання якості самої інфраструктури…

     Повернімося до цифр. На розбіжність у показниках охоплення населених пунктів (22-22,5%) та населення (28%) можна не звертати уваги. Можливо, ніякої розбіжності і немає. Цілком можна припустити, що як раз 28% сільського населення і проживає у 22% сільських населених пунктів, де є централізовані мережі. Із цим можна погодитися, адже, як правило, системи будувалися у відносно більших за розміром і за населенням селах чи селищах.

    Тепер про два відсотки. І про те, як їх досягти. За 4 роки – до 2015. При тому, що 11 років з часу прийняття зобов’язання просування уперед не спостерігалося. Остання ревізія стану виконання зобов'язань була 2010 року. Тоді аналізувалося виконання ЦРТ станом на 2008 рік: стабільно 28%. А має бути 30. Скільки будуть коштувати Україні ці бажані відсотки?

     Спробуємо розрахувати, хоча б грубо. У нашій державі у 28,5 тисячах сільських населених пунктів проживає 14,3 млн. сільських жителів. Виходить, що у середньому 500 мешканців на село. Два магічних відсотки, що відділяють нас від виконання ЦРТ - це ні багато, ні мало 286 тисяч жителів. Дотримуючись нашого середнього розрахунку, це десь 572 села. Далі – даних немає, тож використаємо власні спостереження. Аби забезпечити централізованим водопостачанням село із 500 жителями, необхідно побудувати у середньому 10 кілометрів водогонів, та ще й іншу інфраструктуру: свердловину, башту та ін. Знову ж таки, маючи достатній досвід, для розрахунку приймемо вартість 1 кілометру готової сільської централізованої мережі (з урахуванням інших об’єктів, але без урахування індивідуальних підключень) в 100 тисяч гривень. Помножимо, поділимо, просумуємо: загальна вартість будівельних робіт складає 570 мільйонів гривень. От що виходить: два відсотки – начебто і небагато, а 570 мільйонів – досить кругла цифра.

І це без урахування коштів на оновлення, реконструкцію, ремонт і таке інше. Тобто немає гарантії, що, витративши ці кошти, Україна отримає жадані 30%. Адже за час будівництва можуть занепасти інші два відсотки, а то й більше. І тоді – знову по тому самому колу.

     В Україні поки що запаси водних ресурсів в цілому оптимістичні. Кругом вода. Треба тільки її правильно взяти і належним чином розпорядитися – організовано, ефективно, дбайливо. Але для цього потрібні кошти. Немалі. І тут ми би не стали накивувати лише у бік держави, або, з точки зору фінансів, - у бік державного бюджету. Хоча держава все ж таки певні зобов’язання і має. І не тільки щодо згадуваних нами ЦРТ. Світова спільнота 2010 року визнала право на воду одним із базових прав людини. Це - право кожного на безпечну, прийнятну, доступну (у фізичному та економічному сенсі), у необхідній кількості воду для життєво необхідного особистого та домашнього використання, без будь-якої дискримінації.

     У той же час право людини на воду не означає:

Вода та послуги мають бути доступними для кожного, що означає, що ті, хто спроможний платити, має платити. Може бути ситуація, коли найбіднішим громадянам мінімально необхідний обсяг води надається за низькою ціною або ж зовсім безкоштовно (через систему соцзахисту, наприклад). Потреба у наданні таких субсидій може зменшуватися за рахунок використання економних технологій, адекватної структури тарифів та гнучкої системи платежів для бідних споживачів.

В умовах недостатності ресурсів, право на воду та водовідведення може бути реалізованим через інші засоби постачання води (напр., колодязі, свердловини, водорозбірні колонки тощо), що є безпечними та у нормальному стані.

В умовах браку ресурсів, уряд може забезпечувати реалізацію права поступово, але він є зобов’язаним вживати конкретних та послідовних кроків у цьому напрямку та має поважати ключові зобов’язання, включаючи принцип недискримінації.

     Ці повноваження можуть бути делегованими на рівень самоврядування, або навіть до бізнесу. З іншого боку, уряд має створювати відповідне регуляторне поле та здійснювати ефективний контроль за наданням послуг для забезпечення дотримання прав людини.

      Тобто, з правом людини на воду та обов’язками держави – усе зрозуміло.

     Очевидно, водопостачання – не просто кран у хаті чи колодязь. Важливим є питання організації водопостачання як системи. Без належного управління збудованою чи покращеною інфраструктурою питання про те, коли вона знову занепаде, буде лише питанням часу. Хоча проектування та будівництво водопровідних систем є складною задачею, існують ще складніші питання, що стосуються організації сталого управління та фінансування водопостачання в сільській місцевості. Основні проблеми щодо цього стосуються фінансової стійкості інвестицій, утримання та обслуговування нових систем водопостачання через відсутність бюджетного фінансування, так само як і недостатній рівень технічних знань та організаційного потенціалу на місцевому рівні. Зокрема, традиції щодо залучення та участі громадян серед місцевої влади та населення не є розвиненими.

     Створену за радянських часів однотипну систему управління комунальними послугами – державні, комунальні підприємства – Україна перенесла і в сучасні умови. Сільські території, отримавши внаслідок розподілу повноважень інфраструктуру (ті, кому вона дісталася), створили за типовою моделлю сільські комунальні підприємства. Зарегульованість і негнучкість сектору водопостачання вимагала і вимагає від цих підприємств типової структури і штатів, типового розміру зарплат, типових норм витрачання ресурсів - з одного боку. З іншого – заангажованість підприємств, висока залежність від керівництва села, наприклад при спробах встановлення економічно обґрунтованих тарифів у ситуації перманентних виборів. У результаті отримали протилежний ефект. І що головне – втратилася довіра населення, збільшився розрив між споживачем та послугою. А в селі - це доволі відчутна проблема.

     На національному рівні чіткої стратегії для розвитку водопостачання в сільській місцевості до цих пір не визначено. Тож, на нашу думку, поряд із масштабними планами щодо створення регіональних компаній з водопостачання, уніфікації тарифної політики цілком можливо розглянути і іншу альтернативу. Спробувати виявити гнучкість до ситуації, врахувати специфіку села: відносно невелика громада – кращі можливості до об’єднання людей, спільність проблем – спільність цілей і т.ін.

    Існуюча правова база дозволяє здійснювати водопостачання за участю громади. Ці громадські проекти водопостачання можуть бути орієнтовані як на об’єднання споживачів, так і на провадження водопостачання у підприємницькому форматі. 

       Відчувши проблему, спільну для багатьох, якщо не для усіх, селяни здатні об’єднатися задля її вирішення. У тому числі, залучити власні кошти на будівництво чи покращення системи водопостачання. При цьому треба запропонувати: зрозумілу форму їхньої участі, прозору схему прийняття рішень, сталу з організаційної, технічної та фінансової точок зору модель утримання та обслуговування. На сьогодні вже є багато прикладів вдалого використання моделі обслуговуючої кооперації чи приватного підприємця для налагодження водопостачання. Наприклад, селяни створюють неприбутковий обслуговуючий кооператив з єдиною (поки що) метою – організувати водопостачання. І їх це вдається. Об’єднуються кошти: людські, бюджетні, спонсорські. Будується інфраструктура. Кооператив обслуговує інфраструктуру і надає водопостачання. Для експлуатації системи необов’язково мати постійний штат – достатньо залучати фахівців на тимчасовій основі. Кооператив – членська організація. Люди беруть участь в управлінні кооперативом і в такий спосіб можуть долучатися до планування та контролю за послугою. Кошти на утримання системи та на надання води розраховуються на підставі фактичних витрат, з можливістю плануванню коштів на оновлення та ремонт.

      У принципі, система існує у звичному нам форматі. Важлива відмінність – вона спирається на участь громади. Крім очевидних вигод, таких як розвиток громади, покращення доступу до води, підвищення якості життя, є й інші. Залучення громадян дозволяє значно підвищити рівень охоплення сільського населення якісним, сталим централізованим водопостачанням за відносно невеликого обсягу бюджетних ресурсів. З досвіду автора цієї статті, на зазначених умовах частка співфінансування з боку громадян на будівництво систем водопостачання може сягати 80% від загальної вартості. Решту ж цілком можливо знайти у бюджеті. І, повертаючись до наших цифр, такі бажані 2 відсотки можна було би досягти лише за 100 млн. гривень бюджетів різних рівнів. Що, погодьтеся, для зведеного бюджету України протягом 4 років є цілком досяжним.

      Тобто, від держави можна вимагати такого: чіткої та послідовної стратегії, розумності та гнучкості у регулюваннях та діях, і там де необхідно - коштів. Державна політика, перш за все, має стимулювати території самим залучати ресурси для забезпечення доступу до якісної та безпечної води. Кошти державного бюджету при цьому мають виступати стимулюючим засобом, а не єдино можливим ресурсом для вирішення проблеми водопостачання. Бюджетні кошти розумно було би скеровувати туди, де розвивається ініціатива самих територій, з огляду на забезпечення сталості водопостачання.

      Чи є це на сьогодні критерієм при прийнятті рішень при виділенні бюджетних коштів? Хіба запитує держава у того, хто просить кошти на ремонт труби, чи забезпечує, наприклад, їхній тариф відшкодування витрат? А чи використала громада усі наявні ресурси, включаючи залучення населення, для покращення водопостачання, перед тим як запитувати про допомогу ззовні? Ці питання, як правило, залишаються поза увагою. Інфраструктурні результати усе ще превалюють…